Тростянецький Парк, Ічня

Дерево. Воно з давніх-давен було для людини багатозначним символом: древо Життя, древо Пізнання, світове дерево. Як і людина, дерево росте, старіє та вмирає. Воно втілює три царства Всесвіту: корені — в підземному світі, стовбур — у світі живих, крона — на небі... Священні дерева дуже різні. У скандинавів — це ясен, у німців — липа, у слов'ян — дуб, у якутів — модрина, у греків — лавр, у індійців — інжир, у індійців Північної Америки — секвоя... Кожне з них може рости лише в певних географічних умовах, які дуже різняться.

А чи можливо, щоб у природних умовах росли поряд дерева-мешканці крайньої півночі і крайнього півдня, приморських районів і внутрішньоконтинентальних областей? Можливо! Якщо за справу беруться талановиті люди. Вчені називають такого роду «збірний сад» дендрологічним парком (від грец. dendron — дерево). Сьогодні в Україні близько 400 парків. Та навряд чи набереться бодай три десятки, які можна назвати дендропарками.

Втім Тростянецький, що в Ічнянському районі, як і раніше, дивує нас своєю красою і береже свою легенду, якої навіть багато істориків не знають.

Правда про Тростянецький парк

Колись на місці сучасного Тростянецького парку була розорана степова рівнина, перетнута балками, яка межувала з болотистою долиною. Там на роздоріжжі стояв Дуб-Стародуб, який давні слов’яни називали Древом Життя, поклонялися йому, а в день літнього рівнодення приносили жертву. Недалеко від нього було невелике поселення полян.

Жив у цьому поселенні коваль, якого звали Істома. Це був симпатичний і привітний чоловік, а от його жінка — Любава — ні. Вона завжди заздрила вродливим дівчатам і ревнувала чоловіка до них, хоча й не любила його. І чого вона тільки не робила, щоб привернути увагу чоловіків: фарбувалась, вдягала найкращі вбрання, ходила по відьмах, щоб ті порадили, як стати привабливою, але через свою злість ставала ще потворнішою. Любаві пощастило: одна відьма дала рецепт вроди. Рано-вранці, поки її чоловік розпалював горна, Любава збирала з отруйних трав росу, а коли Істоми не було вдома, варила з них зілля і пила його. Чоловік знав про це, але до примх дружини ставився спокійно.

Мабуть, це і стало початком падіння Любави: якось, коли вони з чоловіком лягали спати, жінка почула біля хати якесь шарудіння. Визирнувши на вулицю, вона побачила, що під вікнами нишпорять незнайомі темні люди. Зараз уже не з’ясувати, про що вони говорили, але Любава заприятелювала з ними (до речі, в поселенні її не любили), і один із чаклунів порадив жінці, як правильно варити зілля, рецепт якого дала їй чаклунка, вимагаючи як оплату серце коваля. Та він збрехав: жінка залишилася такою, як і була… А договір довелось виконувати. Любава вирвала серце із ще живого Істоми і принесла чаклуну. Люди приписали смерть коваля нечистій силі, а чорний чоловік, знаючи, що вбивця коваля — його дружина, примушував жінку вбивати ще і ще…

Та скільки мотузку не плети — кінець їй буде. Так і сталося. Любава закохалася по-справжньому: у Князя, який приїжджав до поселення з Чернігова і відповів Любаві взаємністю. Жінка не змогла вбити свого коханого, як вимагав чорний чоловік. Тоді чаклун розповів хто справжній убивця. Любаву засудили до страти. Вмираючи, вона прокляла і поселення, і людей, які там жили. Та скоєне зло повернулося — прокльони впали на голови чорних людей — усі вони перетворилися на кам’яних баб, яких називають половецькими, а там, де стратили Любаву, зараз стоїть колона печалі «Розбита надія».

Князь же від туги за коханою став лебедем — птахом вірності. І зробити його знову людиною може тільки взаємне кохання. Жінки ж, які зараз відвідують Тростянецький парк, бояться його…

Не знаючи правди, історики припускають, що Іван Скоропадський половецькими бабами та колоною печалі увічнив свою скорботу за сестрами і братом, які не дожили й до тридцяти років.

Проклятий палац

Старі, знаючи про історію цього місця, попереджали Скоропадського: не треба чіпати прокляте каміння, тому що його родові не буде місця в Україні, а з того, що він збудує, навряд чи щось уціліє. Та Іван вирішив зробити по-своєму. Наказав селянам готуватися до масштабного будівництва: „Я нащадок роду Скоропадських, генеалогія якого бере свій початок ще у першій половині XVII століття, коли мій прапрадід Федір Скоропадський був сподвижником Богдана Хмельницького. Тому мій рід сильніший, ніж сила стародавнього прокляття. Я хочу, щоб тут був парк, якого в Україні і в світі ще не було!”

І вже в 1833 р. на хуторі був побудований палац. В ньому подовгу жили артисти, художники та інші знані гості. Зокрема в Тростянці тривалий час жив відомий художник Микола Миколайович Ге.

Згодом у палаці зібрали картинну галерею, що складалася переважно з краєвидів України, намальованих корінним ічнянцем, академіком Петербурзької художньої Академії Рєзаковим.

Здіснення прокляття довго чекати не довелося. Не пройшло й ста років, як палац знищила пожежа (у 1918 році двоє п’яних пастухів розпалили в приміщенні багаття, яке й стало причиною пожежі), а нащадки покинули Україну.

Тростянець — „утешеніє жизни” „Подолати прокляття зможе дитячий сміх”, — так колись говорили старі люди. Але дітей у Скоропадського було лише двоє і сили їхнього сміху, мабуть, не вистачало. Тож уже за часів Радянського Союзу на місці, де стояв палац, збудували дитячий табір для дітей працівників Національної академії наук України.

Пізніше на його базі створили санаторій, де й зараз лікуються діти з 8 найближчих районів Чернігівської області. Окрім санаторію, у Тростянці є ще й куточок зеленого туризму «Мисливська паланка», яку організував Станіслав Маляренко. Чоловік здає приїжджим кімнати, у своїй хаті облаштував невеличкий музей, де проводить екскурсії. Довідка В Раду ботанічних садів і парків України входять 29 ботанічних садів (але функціонує лише 22) і 17 дендропарків. Та пощастило лише трьом паркам, які потрапили до системи НАН України. Це «Тростянець», «Олександрія» (м. Біла Церква, Київська область) і «Софіївка» (м. Умань, Черкаська обл.). Вони збереглися майже незмінними. До речі, площа Тростянецького дендропарку складає 204,4 гектара, це найбільший парк в Європі.